Рішення КСУ у справі за конституційними скаргами Байшева П.В., Бурлакової О.О., Даць І.В., Дєдковського В.В., Желізняка М.В., Кожухарової Л.А. (Рішення № 5-р(І)/2019)

Версія для друку

Рішення КСУ у справі за конституційними скаргами Байшева П.В., Бурлакової О.О., 

Даць І.В., Дєдковського В.В., Желізняка М.В., Кожухарової Л.А. (Рішення № 5-р(І)/2019)

12.07.2019

Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Байшева Павла Вікторовича, Бурлакової Ольги Олександрівни, Даць Ірини Вільямівни, Дєдковського Вячеслава Вікторовича, Желізняка Михайла Васильовича, Кожухарової Людмили Анатоліївни щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року № 955–VIII зі змінами (далі – Закон).

Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), пункти 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону.

Вирішуючи порушені в конституційних скаргах питання, Конституційний Суд України виходив з такого.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися тим чи іншим видом трудової діяльності, вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові правовідносини для реалізації своїх здібностей; реалізація права громадянина на працю здійснюється шляхом укладення ним трудового договору і виконання кола обов’язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, яка передбачається структурою і штатним розписом підприємства, установи чи організації.

Конституційний Суд України вважає, що прийняття Закону і запровадження контрактної форми трудового договору творчих працівників державних та комунальних закладів культури не суперечать сутності права на працю, передбаченого частиною першою статті 43 Конституції України, що включає можливість кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У Рішенні Суду наголошується, що контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та ефективності працівника при виконанні покладених на нього трудових функцій з урахуванням його індивідуальних здібностей і професійних навичок та передбачати його юридичний та соціальний захист. Водночас контракт може встановлювати низку умов, які одночасно обмежують певні трудові права працівника та надають йому певні привілеї, не передбачені законодавством.

Конституційний Суд України вважає, що встановлення оспорюваними положеннями Закону привілеїв і додаткових обов’язків для творчих працівників державних та комунальних закладів культури шляхом запровадження контрактної форми трудового договору не пов’язане з ознаками, визначеними в частинах першій, другій статті 24 Конституції України.

Крім того, Конституційним Суд України зазначає, що зміна форми трудового договору з безстрокової на контрактну у зв’язку з прийняттям Закону не пов’язана із втручанням в особисте життя вивільнених працівників, оскільки в Законі встановлено обов’язок роботодавця протягом одного року з дня набрання чинності Законом укласти контракти з працівниками художнього та артистичного персоналу, які перебувають у трудових правовідносинах з державними та комунальними закладами культури, без проведення конкурсу на строк від одного до трьох років. Суб’єкти права на конституційну скаргу самостійно та свідомо відмовилися від укладення контрактів, чим і змусили роботодавця прийняти рішення про припинення безстрокових трудових договорів із ними на підставі пункту 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

У Рішенні Суду зазначається, що змінивши Законом форму трудового договору з безстрокової на контрактну, законодавець реалізував свої повноваження у сфері законодавчого визначення засад регулювання праці і зайнятості, не обмеживши суб’єктів права на конституційну скаргу у їхніх конституційних правах на працю, а лише змінив спосіб реалізації цих прав.

Проаналізувавши пункти 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону на відповідність вимозі чіткості юридичної норми як складової верховенства права, Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення Закону сформульовано достатньо чітко та зрозуміло. Так, положення пунктів 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону у випадку Бурлакової О.О., Даць І.В. та Желізняка М.В чітко передбачають зобов’язання роботодавця запропонувати їм укладення контрактів на певний строк, що для цих авторів клопотань означає можливість протягом певного строку укласти з роботодавцем такі контракти.

Отже, Конституційний Суд України вважає, що пункти 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону в аспекті вимоги юридичної визначеності не суперечать частині першій статті 8 Конституції України.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним і таким, що не може бути оскаржене.

 

Інформує відділ комунікацій Конституційного Суду України та правового моніторингу

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2019 Конституційний Суд України