Конституційний Суд визнав пункт 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України неконституційним

Версія для друку

 

09.06.2022

Другий сенат Конституційного Суду України 8 червня 2022 року розглянув справу за конституційною скаргою Кротюка Олександра Володимировича щодо відповідності Конституції України пункту 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – Кодекс) та ухвалив Рішення, яким визнав оспорюваний припис Кодексу неконституційним.

Так, згідно пункту 4 частини першої статті 284 Кодексу кримінальне провадження закривається в разі, якщо „набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою“.

Автор клопотання вважає, що оспорюваний припис порушує презумпцію невинуватості особи, дозволяючи закривати кримінальне провадження щодо підозрюваного чи обвинуваченого без належного доведення та встановлення факту вчинення відповідного діяння особою, або закриття такого провадження без згоди самої особи, порівняно із випадками закриття кримінального провадження, що здійснюється згідно з вимогами пункту 1 частини другої та частини восьмої статті 284 КПК України.

Статтею 284 Кодексу передбачено вичерпний перелік підстав для закриття кримінального провадження. Вони, в свою чергу, класифікуються за декількома критеріями. Всі підстави закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі. Відповідно скасування у законодавстві певного складу злочину як підстава для закриття провадження не є реабілітуючою обставиною. Отже, закриття кримінального провадження за нереабілітуючих підстав фактично передбачає констатацію факту вчинення особою кримінального правопорушення, що призводить до несприятливих наслідків для такої особи, зокрема ставить під сумнів її невинуватість. Водночас закриття кримінального провадження без згоди особи обмежує її право на захист від звинувачень у вчиненні дій, які їй інкримінувалися.

Таким чином, може статись так, що особа буде вважатися такою, що притягувалася до кримінальної відповідальності, при тому, що самого факту вчинення нею відповідного діяння та його розслідування могло невідбуватися.

Разом з тим, формулювання пункту 4 частини першої статті 284 Кодексу „вчинене особою“ фактично вказує на беззаперечну винуватість такої особи у вчиненні діяння, яке до його декриміналізації вважалось кримінальним правопорушенням. У таких випадках особа може зазнати осуду, отримати негативне сприйняття її суспільством, втратити ділову репутацію та мати негативний вплив на професійну діяльність. 

Насправді ця норма Кодексу, порушує зокрема такі принципи, як презумпція невинуватості, незворотність дії в часі (заборона ретроактивності) кримінального закону, принцип nullum crimen, nulla poena sine lege („немає закону – немає злочину, немає закону – немає кари“), а також право викласти свою позицію та право на справедливий судовий розгляд, оскільки, особа, стосовно якої закрили кримінальне провадження позбавлена можливості довести свою невинуватість у законному порядку.

Ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд України врахував власні юридичні позиції, правозахисні міжнародні акти та практику Європейського суду з прав людини та позиції Конституційного Суду Литовської Республіки, які стосуються найважливіших гарантій захисту особи від необґрунтованого кримінального переслідування.

Зауважимо, що Конституційний Суд у своїх попередніх рішеннях також наголошував, що державні органи та їх посадові особи повинні дотримуватися презумпції невинуватості та забезпечувати захист особи стосовно якої здійснюється чи здійснювалось кримінальне провадження, від будь-яких виявлених форм осуду зі сторони публічної влади, що могло б піддати сумніву непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це, зокрема, означає, що особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада як таку, що не вчиняла кримінального правопорушення.

Суд також взяв до уваги приписи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішення Європейського суду з прав людини у справах „Грабчук проти України“, „Allen v. the United Kingdom“, „Scoppola v. Italy“ (№ 2), „Affaire Gouarré Patte c. Andorre“.

Так, у справі „Грабчук проти України“ від 21 вересня 2006 року зазначено, що „презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону. Цього достатньо, навіть за відсутності жодного формального висновку, що існує деяка підстава припустити, що посадова особа вважає цю особу винною“.  

У спеціальному Дослідженні Європейської Комісії „За демократію через право“ (Венеційська Комісія) „Мірило правовладдя“ також вказано, що „презумпція безвинності є доконечною в забезпеченні права на справедливе судочинство. Аби презумпцію безвинності було ґарантовано, тягар доведення вини має бути покладено на сторону звинувачення…“.

Конституційний Суд України у Рішенні відтермінував втрату чинності пунктом 4 частини першої статті 284 Кодексу, що визнаний неконституційним, на три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а також установив Верховній Раді України привести нормативне регулювання, встановлене пунктом 4 частини першої статті 284 Кодексу, що визнаний неконституційним, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

 

 

Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу

 

 

 

 

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2022 Конституційний Суд України