Відповідно до Рішення Конституційного Суду України громадян не зніматимуть з квартирного обліку у разі зміни їхнього місця проживання

Версія для друку

24.06.2022

Другий сенат Конституційного Суду України 22 червня ухвалив Рішення № 5-р(ІІ)/2022 у справі за конституційною скаргою Абрамовича Олексія Володимировича щодо відповідності Конституції України пункту 2 частини другої статті 40 Житлового кодексу України (далі – Кодекс) (справа щодо дискримінації у реалізації права на житло) та визнав оспорюваний припис Кодексу неконституційним.

Суддя- доповідач у справі – Василь Лемак.

Заявник звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 2 частини другої статті 40 Кодексу згідно з яким знімають з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов у випадку „виїзду на постійне місце проживання до іншого населеного пункту“.

Автор клопотання вважає, що оспорюваний припис є дискримінаційним та порушує його право на житло, гарантоване частиною другою статті 47 Конституції України.

Ухвалюючи Рішення Суд врахував власні юридичні позиції, міжнародні акти та практику Європейського суду з прав людини.

Розглядаючи вказану справу, Суд зʼясував зміст і значення права на житло та його взаємозвʼязок з іншими гарантованими Конституцією України правами і свободами людини і громадянина. Суд дійшов висновку, що гарантоване статтею 47 Конституції України право на житло випливає з права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Основного Закону України), оскільки житлом можуть бути визнані лише такі умови для проживання людини, які забезпечують для неї можливість перебувати в безпеці, спокої та гідності.

У Рішенні вказано, що реалізація права на житло має ключове значення не лише для реалізації інших економічних та соціальних прав людини, а й для ефективного здійснення кожним прав і свобод особистого й політичного характеру.

Суд  наголосив на особливо тісному звʼязкові, що існує між гарантованими Конституцією України правом на житло, з одного боку, і свободою пересування й вільного вибору місця проживання, з другого боку. Європейський суд з прав людини також неодноразово вказував на значенні свободи пересування і вибору місця проживання для демократичного суспільства у взаємозвʼязку з іншими людськими правами. Особа, здійснюючи конституційні права і свободи, може мати кілька місць проживання, зокрема водночас у кількох населених пунктах, і це не може призводити до перешкоджання ефективній реалізації інших конституційних прав.

У Рішенні вказано, що „Україна ставить за мету набуття повноправного членства в Європейському Союзі, послідовно втілюючи відповідні конституційні цінності в законодавство з урахуванням того, що Європейський Союз заснований на „цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та додержання людських прав, включаючи права осіб, які належать до меншин“, а також на тому, що „ці цінності є загальними для держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність та рівність між жінками та чоловіками“.

З урахуванням наведеного Суд наголошує на конституційному значенні, змісті й обсязі принципів рівноправності та заборони дискримінації, дотримання прав і свобод людини, зокрема захисту права на житло, свободу пересування, у світлі загальноєвропейських цінностей.

У Рішенні Суд звертає увагу на те, що крім Кодексу, законодавець урегулював питання реалізації конституційного права на житло громадянами, які потребують соціального захисту, Законом України „Про житловий фонд соціального призначення“. Зокрема, вказаним законом визначено житловий фонд соціального призначення, а також запроваджено соціальний квартирний облік громадян України, які користуються правом на соціальне житло й перебувають у черзі на його отримання. Водночас, установивши, що однією з підстав для зняття громадянина з обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов, є його виїзд на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, законодавець обумовив наявність звʼязку між реалізацією права на житло в населеному пункті, у якому він перебував на обліку, та дотриманням критерію „постійне місце проживання“, а також запровадив різне правове регулювання щодо двох категорій осіб: тих із них, які виїхали на інше постійне місце проживання з населеного пункту, у якому вони перебували на обліку таких, хто потребує поліпшення житлових умов, і тих, які не змінювали місця постійного проживання. Відмінність, яка виражається в покладені обмежень на осіб першої категорії, не може бути визнана обʼєктивно виправданою, а відтак, є дискримінаційною.

Ураховуючи наведене, Суд дійшов висновку про те, що законодавець у пункті 2 частини другої статті 40 Кодексу допустив порушення конституційної заборони щодо привілеїв чи обмежень, установлених у частині другій статті 24 Основного Закону України, що також не узгоджується з частиною першою статті 33 Конституції України.

Відтак Суд дійшов висновку, що оспорюваний  пункт  Кодексу суперечить приписам частини другої статті 24, частини першої статті 33 Основного Закону України.

Припис Кодексу, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

 

Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2022 Конституційний Суд України