Юридична практика, 22.01.2025
КСУ визнав неконституційним окремий припис Закону України «Про судовий збір»
20 січня 2025 року Другий сенат Конституційного Суду України розглянув справу за конституційною скаргою Конторського Петра Федоровича щодо відповідності Конституції України підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4, частини 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674–VI та ухвалив рішення. Про це інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу.
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4 цього закону ставка судового збору за подання до суду касаційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду встановлюється у розмірі 200% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
Згідно з частиною 1 статті 8 закону, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за наявності умов, визначених у цій статті.
Заявник вважає, що внаслідок застосування в остаточному судовому рішенні у його справі оспорюваного припису порушено його право на судовий захист за ознакою незадовільного майнового стану (через свою фінансову неспроможність сплатити судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі, визначеному судом на підставі підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4 закону).
Також у своїй конституційній скарзі Петро Конторський стверджував, що «конструкція частини 1 статті 8 Закону, за якою «суд, враховуючи майновий стан сторони, може <…> визначає, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов’язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення».
Суд керується тим, що згідно з приписами Основного Закону України, юридичними позиціями Суду, що є співвідносними з приписами Конвенції та практикою Європейського суду з прав людини, право на судовий захист, зокрема в аспекті доступу до суду касаційної інстанції, не є абсолютним.
Сплата судового збору, як одна з вимог доступу до суду, не суперечить суті права на судовий захист, гарантованого частиною 1 статті 55 Основного Закону України. Приписами закону може бути встановлений обов’язок зі сплати судового збору. Тому Суд вказав, що оспорюваний припис є чітким і зрозумілим та відповідає вимозі юридичної визначеності, а мета внормування цим приписом ставки судового збору за подання касаційної скарги є правомірною.
При цьому в рішенні Суд вказав, що в державі, керованій правовладдям, реалізація права на доступ до суду має залежати насамперед від суті спору та інших значущих обставин, що пов’язані з питаннями права у цій справі, й не має залежати першочергово або винятково від фінансових можливостей сторони юридичного спору.
Саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом в отриманні судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору.
Зважаючи на роль, місце та повноваження Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в цивільних справах, законодавець має встановити законом порядок визначення ставки судового збору, на підставі якого встановлюється домірний розмір судового збору за подання касаційної скарги стороною цивільної справи.
У разі якщо на підставі закону буде встановлено нерозумно високий розмір судового збору за подання стороною цивільної справи касаційної скарги, можливість реалізації права на касаційне оскарження рішення суду, гарантованого приписами частини 1 статті 55, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України, буде теоретичною та ілюзорною.
Суб’єкт права на конституційну скаргу за подання до суду касаційної скарги мав сплатити судовий збір, що становив велику частину його річного доходу та значну частку розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом, що унеможливило для нього реалізацію в його цивільній справі права, гарантованого частиною 1 статті 55, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України.
Ураховуючи наведене, Суд вважає, що окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4 закону не відповідає принципу домірності, оскільки обмежує доступ особи до Верховного Суду як суду касаційної інстанції у цивільних справах виняткового з фінансового міркування
З огляду на наведене КСУ висновує, що окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4 закону суперечить частині 2 статті 3, частині 1 статті 8, частині 1 статті 55, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України.
Досліджуючи на відповідність Конституції України (конституційність) частину 1 статті 8 Закону, Суд керується тим, що саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом – отримання судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору (пункт 14 частини 1 статті 92 Основного Закону України).
Водночас надання суду на підставі частини 1 статті 8 закону дискреційного повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан має правомірну мету – забезпечення доступу до суду та є додатковим засобом підтримувальної дії (affirmative action) держави в ділянці реалізації прав на судовий захист для осіб, які перебувають у складному майновому становищі.
На підставі частини 1 статті 8 закону суд має власне та незалежне від законодавця дискреційне повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан. Це повноваження може бути реалізоване лише з урахуванням конкретних обставин цивільної справи, передусім майнового становища сторони.
Застосування судом такого повноваження забезпечує реалізацію норм-принципів, сформульованих у частині 2 статті 3 та частині 1 статті 8 Конституції України, які зобов’язують державу гарантувати та забезпечувати права і свободи людини у спосіб та в межах, визначених Конституцією і законами України, та можливість здійснення конституційного права, гарантованого частиною 1 статті 55, пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України.
Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України висновує, що частина 1 статті 8 закону не суперечить частині 1 статті 3, частині 1 статті 8, частині 1 статті 55, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України.
Окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини 2 статті 4 закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Суддя-доповідач у справі – Олег Первомайський.
