3.3.3. Обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих положень)

 

 

 

 

 

 

Зі змісту конституційної скарги випливає, що, аргументуючи твердження про неконституційність пункту 1¹ частини першої статті 4 Закону [Закон України „Про санкції“], Ворона Т.С. виклала власне розуміння його змісту, яке суперечить юридичній природі спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), установлених у статті 4 Закону [Закон України „Про санкції“], що не можна вважати належним обґрунтуванням тверджень про невідповідність Конституції України оспорюваних приписів Закону в розумінні пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“.

Отже, Ворона Т.С. не дотримала вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“, що є підставою для

відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 цього закону – неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци третій, четвертий пункту 2 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 26 лютого 2024 року
№ 15-у(II)/2024 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Ворони Тетяни Сергіївни про відповідність Конституції України (конституційність) пункту 1¹ частини першої статті 4 Закону України „Про санкції“

<….> суб’єкт права на конституційну скаргу висловив суб’єктивне хибне розуміння припису пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кодексу [Кримінальний процесуальний кодекс України].

(абзац третій підпункту 3.4.1 підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 9 жовтня 2024 року
№ 75-у(II)/2024 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Гольдарба Максима Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України

Тож автор клопотання, твердячи про невідповідність частині третій статті 22, частині першій статті 58, частині першій статті 62 Конституції України окремих приписів пункту 4 § 2 „Прикінцеві положення“ розділу 4 Закону [Закон України „Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів“], не довів взаємозв’язку цих приписів Закону, з указаними конституційними нормами і не навів аргументів, як саме оспорювані приписи Закону, застосовані в остаточному судовому рішенні в його справі, порушують його конституційні права. Натомість обмежився детальним описом хронології подій своєї справи, її обставин, цитуванням норм Конституції України, КПК України, Конвенції [Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року] та фактично висловив особисте помилкове розуміння принципів незворотності дії закону в часі, презумпції невинуватості і незгоду з відновленням строків досудового розслідування у кримінальному провадженні, своїм статусом обвинуваченого і загалом із застосуванням судом касаційної інстанції оспорюваних приписів Закону].

(абзац п’ятий пункту 2 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 6 листопада 2024 року
№ 92-у(II)/2024 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Орлова Олександра Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів пункту 4 § 2 „Прикінцеві положення“ розділу 4 Закону України „Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів“ від 3 жовтня 2017 року № 2147–VIII

 

Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що особа, яка звертається до Конституційного Суду України, повинна не лише зазначити, а й аргументовано довести, як саме оспорюваний закон (окремі його приписи), який був застосований в остаточному судовому рішенні в її справі, порушує її гарантоване Конституцією України право [ухвали Першого сенату Конституційного Суду України від 13 червня 2018 року № 20-у(І)/2018, Другого сенату Конституційного Суду України від 3 червня 2020 року № 10-уп(ІІ)/2020].

В Ухвалі Другої колегії суддів Другого сенату Конституційного Суду України від 30 січня 2024 року № 14-2(ІІ)/2024 наголошено на тому, що «за змістом частини першої, пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“ ймовірне порушення гарантованого Конституцією України права людини є наслідком застосування саме оспорюваного суб’єктом права на конституційну скаргу закону (його окремих приписів) в остаточному судовому рішенні в його справі <…>. Себто застосування судом оспорюваного закону (його окремих приписів) в остаточному судовому рішенні суб’єкта права на конституційну скаргу та порушення його гарантованого Конституцією України права людини мають перебувати в прямому причиново-наслідковому зв’язку“ (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Недотримання вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“ має місце в разі, коли суб’єкт права на конституційну скаргу:

– не вказав причиново-наслідкового зв’язку між змістом оскаржуваних ним приписів закону та порушенням його конституційного права [абзаци третій, четвертий, п’ятий пункту 2 мотивувальної частини Ухвали Другого сенату Конституційного Суду України від 10 травня 2023 року № 36-у(ІІ)/2023];

– не обґрунтував того, що саме зазначена ним нормативна конструкція оскаржуваних приписів закону причиново-наслідково призводить до втручання в його конституційне право [абзаци другий, третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Ухвали Другої колегії суддів Другого сенату Конституційного Суду України від 24 травня 2023 року № 84-2(ІІ)/2023].

(підпункт 4.2 пункту 4 мотивувальної частини)

Виходячи із системного аналізу змісту статей 55, 77 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Другий сенат Конституційного Суду України зазначає, що конституційну скаргу не можна вважати прийнятною, якщо вона не містить обґрунтування причиново-наслідкового зв’язку між оскаржуваним приписом закону, застосованим в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу, та порушенням конституційного права людини, а також якщо встановлено, що застосування оскаржуваного припису закону не призвело до порушення конституційного права людини.

(абзац перший підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 15 січня 2025 року № 1-у(ІІ)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Пашковського Леоніда Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 частини другої статті 40 Житлового кодексу України

Другий сенат Конституційного Суду України наголошує, що конституційна скарга має містити аргументи, які свідчать про наявність питання, яке підлягає конституційному контролю; недостатньо просто висловити незгоду із законодавчим регулюванням відповідних суспільних відносин. Тобто лише зазначення в конституційній скарзі того, що Заявник вважає обраний законодавцем механізм захисту прав неефективним або несправедливим, не може слугувати належним обґрунтуванням тверджень про неконституційність відповідних приписів Закону № 590 [Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності“]. Якщо викладена в конституційній скарзі аргументація щодо питання, яке підлягає конституційному контролю, зводиться лише до критики законодавчої політики або до вимоги альтернативного способу судового захисту, це не є достатньою підставою для відкриття конституційного провадження у справі.

Твердження Заявника щодо неконституційності частин третьої, четвертої статті 5 Кодексу [Господарський процесуальний кодекс України], підпункту 1 пункту 5 розділу I, пункту 7 розділу II „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону № 590, по суті, зводяться до незгоди із законодавчим регулюванням способу захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку, що не можна вважати належним обґрунтуванням тверджень про невідповідність Конституції України (неконституційність) оспорюваних приписів Кодексу та Закону № 590.

<…> заявник вважає, що в його справі мали бути застосовані приписи Кодексу в редакції до внесення змін Законом № 590. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що порівняння чинних приписів законів України та їх попередніх редакцій, цитування приписів Основного Закону України, юридичних позицій Конституційного Суду України без аргументації невідповідності Конституції України оспорюваних приписів законів України не є обґрунтуванням тверджень щодо їх неконституційності (ухвали Великої палати Конституційного Суду України від 24 травня 2018 року № 23-у/2018, від 31 травня 2018 року № 27-у/2018, від 7 червня 2018 року № 34-у/2018).

 (абзаци четвертий – шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 9 вересня 2025 року № 21-у(II)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Коломойського Ігоря Валерійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, підпункту 1 пункту 5 розділу І, пункту 7 розділу II „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності“

Суб’єкт права на конституційну скаргу, обґрунтовуючи невідповідність пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу [Кодекс адміністративного судочинства України] частині першій статті 8, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України в аспекті дотримання принципу легітимних очікувань щодо права на касаційне оскарження судового рішення, наводить порівняльний аналіз приписів Кодексу щодо „процесу прийняття до розгляду, залишення без руху та повернення заяв (скарг) в адміністративних судах усіх інстанцій“ та суб’єктивне бачення дій суду касаційної інстанції під час розв’язання питання щодо відкриття чи відмови у відкритті касаційного провадження. Однак наведене не є обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу.

(підпункт 3.2.1 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)

<…> суб’єкт права на конституційну скаргу вказує на те, що оскаржуваний припис Кодексу суперечить іншому припису Кодексу, а також висловлює незгоду з судовими рішеннями у його справі, діями суду касаційної інстанції під час ухвалення судових рішень про відкриття касаційного провадження та про його закриття, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу.

(абзац другий підпункту 3.2.2 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)

<…> цитування приписів Конституції України та посилання на юридичні позиції Конституційного Суду України, викладені в рішеннях, що їх Конституційний Суд України ухвалив у період чинності статті 129 Конституції України в редакції до внесення змін Законом № 1401 [Закон України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)“ від 2 червня 2016 року № 1401–VIII], не є обґрунтуванням тверджень щодо невідповідності приписів Кримінального процесуального кодексу України приписам статті 55, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України [абзац одинадцятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали  від 20 жовтня 2021 року № 5-уп(II)/2021]; в розумінні пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“ обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих приписів) не можна здійснювати із посиланням на юридичні позиції, сформульовані щодо приписів Конституції України, зміст яких зазнав суттєвих змін [абзац перший підпункту 3.3.2 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали від 9 жовтня 2024 року № 75-у(II)/2024].

(абзац другий підпункту 3.2.3 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 17 вересня 2025 року № 29-у(ІІ)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Мазурика Святослава Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналіз змісту конституційної скарги свідчить про те, що Самборська Т.Л., обґрунтовуючи твердження щодо неконституційності частини третьої статті 392 Кодексу [Кримінальний процесуальний кодекс України], лише цитує Конституцію України, рішення Конституційного Суду України, Кодекс, висловлює незгоду з рішеннями та діями сторони обвинувачення під час здійснення досудового розслідування, а також із судовими рішеннями, ухваленими в її справі, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності оскаржуваного припису статті 392 Кодексу.

Отже, Самборська Т.Л. у цій частині конституційної скарги не дотримала вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ - неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци другий, третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 17 вересня 2025 року № 30-у(II)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Самборської Тетяни Леонідівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України, частини восьмої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України „Про електронні комунікації“ щодо підвищення ефективності досудового розслідування „за гарячими слідами“ та протидії кібератакам» від 15 березня 2022 року № 2137–IX, частини першої статті 219, пункту 20–8 розділу XI „Перехідні положення“ Кримінального процесуального кодексу України в редакції Закону України „Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо посилення самостійності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури“ від 8 грудня 2023 року № 3509–IX, абзацу четвертого пункту 4, абзацу другого пункту 5, пункту 6 розділу I Закону України „Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо посилення самостійності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури“ від 8 грудня 2023 року № 3509–IX

З аналізу змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається, що Кравчук О.В., наводячи аргументи щодо неконституційності абзацу дванадцятого пункту 2 частини четвертої статті 374 Кодексу [Кримінальний процесуальний кодекс України], фактично звів їх до незгоди із запобіжним заходом у вигляді тримання під вартою, обраним судом першої інстанції під час винесення йому вироку, та чинним правовим регулюванням питання дії заходів забезпечення кримінального провадження у разі визнання особи винуватою за результатом судового розгляду.

…

На підставі викладеного Перший сенат Конституційного Суду України вважає, що суб’єкт права на конституційну скаргу не обґрунтував неконституційності абзацу дванадцятого пункту 2 частини четвертої статті 374 Кодексу, а відтак не дотримав вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“.

Конституційний Суд України наголошував, що особа, яка звертається до Конституційного Суду України, повинна не лише зазначити, а й аргументовано довести, як саме оспорюваний закон (його окремі приписи), застосований в остаточному судовому рішенні в її справі, порушує її гарантоване Конституцією України право [ухвали Другого сенату Конституційного Суду України від 3 червня 2020 року № 10-уп(II)/2020, від 10 травня 2023 року № 35-у(II)/2023].

Наведене є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 цього закону – неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци другий, шостий – восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 5 листопада 2025 року № 74-у(I)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Кравчука Олександра Васильовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу дванадцятого пункту 2 частини четвертої статті 374 Кримінального процесуального кодексу України

Із аналізу конституційної скарги вбачається, що Бородіна Л.В., твердячи про невідповідність Конституції України окремих приписів статей 284, 392 Кодексу [Кримінальний процесуальний кодекс України], не обґрунтувала, як саме ці приписи Кодексу порушують її конституційні права, а лише виклала власне бачення щодо правового регулювання підстав для закриття кримінального провадження та оскарження ухвал про відмову у закритті кримінального провадження в апеляційному і касаційному порядках, а також висловила незгоду із тривалим розглядом її справи судом.

Отже, автор клопотання не обґрунтував тверджень щодо неконституційності окремих приписів статей 284, 392 Кодексу, як того вимагає пункт 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци третій, четвертий пункту 2 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 10 грудня 2025 року № 94-у(II)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Бородіної Лілії Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статей 284, 392 Кримінального процесуального кодексу України

Зі змісту конституційної скарги вбачається, що аргументація Джури К.М. щодо невідповідності Конституції України окремих положень абзацу третього пункту 4 частини другої статті 7 Закону [Закон України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“] зводиться до незгоди із застосуванням цих положень в остаточному судовому рішенні в його справі, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо їх неконституційності.

Отже, автор клопотання не дотримав вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 цього закону – неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци третій, четвертий пункту 2 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 10 грудня 2025 року № 95-у(I)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Джури Костянтина Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу третього пункту 4 частини другої статті 7 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“

З аналізу конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається, що Коломойський І.В. не навів аргументів, які підтверджували б порушення його прав, гарантованих Конституцією України, а фактично висловив незгоду із застосуванням приписів пункту 1 частини першої статті 19 Закону [Закон України „Про громадянство України“] в остаточному судовому рішенні в його справі до спірних правовідносин, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності оспорюваних приписів Закону.

Наведене є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – неприйнятність конституційної скарги.

(абзаци третій, четвертий пункту 2 мотивувальної частини)

Ухвала Конституційного Суду України від 22 грудня 2025 року № 97-у(I)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Коломойського Ігоря Валерійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів пункту 1 частини першої статті 19 Закону України „Про громадянство України“