№№ 6-уп(І)/20, 21-уп(ІІ)/20, 74-у(І)/2025
Порушення рівності конституційних прав і свобод означає, що особа або група осіб за визначеними у статті 24 Конституції України ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, отримує привілеї або зазнає обмеження у визнанні, реалізації чи користуванні правами і свободами в будь-якій формі, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та потрібними.
(абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Ухвала Першого сенату Конституційного Суду України про закриття конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Поклонської Наталі Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 4 § 2 „Прикінцеві положення“ розділу 4 Закону України „Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів“ від 3 жовтня 2017 року № 2147–VIII від 8 квітня 2020 року № 6-уп(І)/2020
Перший сенат Конституційного Суду України вважає, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, що відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві. Метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров’я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок.
(абзац другий пункту 5 мотивувальної частини)
Ухвала Першого сенату Конституційного Суду України про закриття конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Поклонської Наталі Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 4 § 2 „Прикінцеві положення“ розділу 4 Закону України „Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів“ від 3 жовтня 2017 року № 2147–VIII від 8 квітня 2020 року № 6-уп(І)/2020
Право на оплату праці є невід’ємною частиною права власності кожного, у тому числі державних службовців, відповідні вимоги особливо важливі для прокуратури з огляду на близькість та доповнюючу природу завдань суддів і прокурорів, що передбачають аналогічні вимоги та гарантії стосовно статусу, умов роботи та заробітної плати.
(абзац другий пункту 4 мотивувальної частини)
Ухвала Другого сенату Конституційного Суду України про закриття конституційного провадження у справі за конституційними скаргами Клименка Олексія Вікторовича, Цимбала Михайла Андрійовича, Мироненка Станіслава Станіславовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пункту 9 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про Державний бюджет України на 2015 рік“, пункту 11 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про Державний бюджет України на 2016 рік“, абзацу п’ятдесят першого підпункту 5 пункту 63 розділу І Закону України „Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин“, пункту 26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України від 7 жовтня 2020 року № 21-уп(ІІ)/2020
Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо розуміння права на свободу, гарантованого статтею 29 Конституції України, зокрема у Рішенні від 19 червня 2024 року № 7-р(II)/2024 Конституційний Суд України виснував, що приписи статті 29 Конституції України допускають застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою як обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність (пункт 4 мотивувальної частини).
Перший сенат Конституційного Суду України виходить із того, що частина друга статті 29 Конституції України кореспондує підпункту „a“ пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), який допускає позбавлення свободи у випадку законного ув’язнення особи після засудження її компетентним судом відповідно до процедури, встановленої законом.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці щодо тлумачення статті 5 Конвенції зазначив, що „підпункт (a) пункту 1 статті 5 <...> треба розуміти як такий, що залишає державам-учасницям певний простір обдумування в цьому питанні“ [рішення у справі Monnell and Morris v. the United Kingdom від 2 березня 1987 року (заяви №№ 9562/81, 9818/82), § 47]; словосполуку „після засудження“ „не можна тлумачити так, ніби вона стосується лише остаточного засудження <...> не можна ігнорувати того, що винуватість особи, яка тримається під вартою під час апеляційного провадження або перегляду судового рішення, вже встановлена під час судового розгляду, проведеного відповідно до вимог статті 6. У цьому контексті не має значення, чи тримання під вартою після засудження було здійснене безпосередньо на підставі вироку, чи <...> внаслідок окремого рішення, яким підтверджується тримання під вартою“ [рішення у справі Wemhoff v. Germany від 27 червня 1968 року (заява № 2122/64), § 9 (А)].
(абзаци третій – п’ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини)
Ухвала Конституційного Суду України від 5 листопада 2025 року № 74-у(I)/2025 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Кравчука Олександра Васильовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу дванадцятого пункту 2 частини четвертої статті 374 Кримінального процесуального кодексу України
